Історія міста
Перша письмова згадка про заснування постійного населеного пункту і безперервне проживання населення на території сучасного міста відноситься до 1779 року. У дослідженні Феодосія Макаревського "Матеріали для історико-статист
У 1775 році, після ліквідації Запорізької Січі землі, які входять сьогодні до складу Донецька, були віддані нащадкові Ізюмського полковника поручику Євдокиму Шидловському. На цих землях Шидловський в 1779 році заснував слободу Олександрівка (північно-східна частина Київського району м. Донецька) і Крутоярівка (більша частина Ворошиловського району м. Донецька). Перша дістала назву на честь його старшого сина Олександра, а друга - від яру, який розділяв поселення (його залишки і сьогодні обрамляють зі сходу парк ім. Ленінського комсомолу). Таким чином, володіння Шидловського в сучасних межах міста простягалися від Путиловського парку до Донецького металургійного заводу.
За даними четвертого всеросійського перепису населення в 1782 році в Олександрівці вже мешкало 206 чоловіків і 135 жінок.
У кінці XVІІІ – на початку XІХ століття на території сучасного Донецька з'явилося ще кілька селищ: Олексіївка, Катеринівка, Любимівка, Григорівка.
Новий поштовх розвитку Донецький край отримав у першій половині XIX століття, коли на його території було знайдено поклади кам'яного вугілля. На початку XIX століття на території міста з'являються дрібні шахти. Новоросійський генерал-губернат
Розвиток видобутку вугілля потребував все більше робітників. Їх не бракувало. Царська реформа 1861 року остаточно розорила селян. Обезземелені та знедолені, вони рушили з центральних районів Росії на південь, стаючи робочими людьми на вугільних копальнях.
До цього часу на території майбутнього міста вже існувала слобода Олександрівка, Григорівка, Семенівка, хутір Овечий, заснований запорізькими козаками в XVII столітті.
Англієць, технік-металург Джон Юз (Хьюз), вигідно купивши і орендувавши землю, уклав із комітетом міністрів Росії "Договір про заснування Новоросійського товариства кам'яновугільног
Влітку 1869 року Юз оселився на хуторі Овечому на березі Кальміусу та влаштував у дворі кузню, яка стала як би першим підсобним цехом. З далекої Англії в Таганрог і Маріуполь на кораблях прибували матеріали та устаткування. До місця їх доставляли гужовим транспортом.
Селище, що виникло тут, назвали Юзовкою. Сусідніми поселеннями були хутір Овечий, Авдотьїне, Олексіївка, Григорівка, Олександрівка. 24 січня 1872 року тут дали перший чавун, а на початку 1873 року підприємство стало працювати за закінченим металургійним циклом. Стали до ладу сталеплавильні печі, почався прокат рейок. У 1874 році Новоросійське товариство нараховувало більше 1800 робітників. З виробництва металу завод вийшов на перше місце в країні. Він започаткував велику металургію південного промислового району.
Розширення металургійного виробництва супроводжувалося швидким розвитком вугільної промисловості. Для забезпечення її обладнанням у 1889 році було споруджено машинобудівний та чавуноливарний завод Боссе та Геннефельда (зараз це великий Донецький машинобудівний завод).
Збільшувалася і чисельність населення Юзовки. У 1884 році тут мешкало 5494, а в 1897 році вже більше 23 тисяч чоловік. Селище ділилося на дві частини: південну — заводську та північну. У південній знаходилися промислові будівлі, депо, телеграф, невелика лікарня, школа, затишні житлові будинки англійських майстрів, резиденція дирекції. Північна частина селища, де розміщувалися робочі балагани, базар, корчми, пивні, була брудною, димною.
Зростанню селища сприяло прокладення в 1872 році через Юзовку залізничної лінії Костянтинівка — Ясинувата — Оленівка, надалі доведеною до Маріуполя. Вона з'єднала завод і копальні із вже діючою магістраллю Донбасу, що викликало підйом промислового виробництва. Будувалися великі ремонтні майстерні, хлібопекарні, миловарні заводи, друкарні. Відкривалися магазини, шинки. На початку 1917 року, коли в селищі нараховувалося близько 70 тисяч жителів, його було переведено в розряд міст. У той час у Юзовці було всього дві триповерхові будівлі — готель "Великобританія" та Братська школа.
У 1924 році почалося будівництво житлового масиву «Стандарт» для робітників металургійного заводу, а також житлових будинків для гірників. Відкривалися школи, лікувальні і культурно-освітн
Перший трамвай, що зв'язав центр міста із залізничним вокзалом, почав діяти в 1927 році. У 1926 році на базі гірничого технікуму засновано гірничий інститут (зараз Донецький технічний університет), в 1930 році відкрито Донецький медичний інститут (зараз Донецький медичний університет). У 1928 році створено драматичний театр. У 1932 році закладено Центральний парк культури і відпочинку, а в 1936 році почалося будівництво театру опери і балету, відкриття якого відбулося напередодні Великої Вітчизняної війни. У 1939 році в Донецьку на маршрут вийшов перший тролейбус.
У 1923 році місто стало окружним центром, а з 1932 - центром Донецької області. До 1941 року в ньому нараховувалося 223 підприємства союзного та республіканськог
На початок 1941 року в Донецьку мешкало 507 тис. чоловік. Але віроломний напад фашистських загарбників призупинив бурхливий розвиток міста.
Велика Вітчизняна війна глибоко відбилася на мешканцях міста та його економіці. З городян була сформована 383-а шахтарська дивізія. У місті та навколо нього було створено мережу підпільних груп і партизанських загонів, що боролися з ворогом в період гітлерівської окупації, яка тривала майже 700 днів.
Після звільнення міста від фашистів жителі столиці Донбасу приступили до відновлення зруйнованих шахт і заводів. Завданий збиток був величезний, проте впродовж півтора року більшість підприємств стали випускати продукцію. До кінця 1946 року промислову інфраструктуру міста було відновлено. У 1961 році місто дістало нову назву — Донецьк.
Версія для друку