Автобiографiя
ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ ЛУКЬЯНЧЕНКО.jpg)
У роки мого дитинства не було нічого більш звичного, ніж дитяча праця. Дорослі були зайняті своїми, незрозумілими і важливими, справами. Вони, як напишуть потім в підручниках з історії, "піднімали з попелу зруйновану війною країну", а діти порпалися в городі та саду, підмітали та фарбували, кололи дрова і тягали воду з колодязя. Ніхто з моїх однолітків просто не знав, що буває по-іншому.
Моя сім'я жила на маленькому хуторі Бердичі в Ясиноватському районі. Батьки працювали на залізниці і теж, як і всі, відроджували країну, а на моїх дитячих плечах лежали будинок, сад і великий город, який мені, дитині, здавався просто неосяжним. З городом я розлучався тільки взимку, а в усі інші пори року я ні з ким не проводив так багато часу, як із ним. До осені руки вже напам'ять знали кожну грядку, і можна було сміливо полоти, копати або підгортати із зав'язаними очима.
Втім, я не був виключенням - так жили усі діти мого покоління. Будь-яка тяжка робота рано ставала частиною нашого життя, частиною настільки природною, що через багато років важко було звикнути до думки, що бувають вихідні дні, коли можна нічого не робити.
У нас було одне-єдине задоволення, але заради нього ми кидали все і віддавалися йому з усім самозабуттям дитячої душі. Це навчання.
Поряд з моїм будинком була сільська школа-чотирилітк
З чотириліткою розлучатися було шкода, але потрібно було вчитися далі. Середньої школи на хуторі не було. Найближча восьмилітка була в Авдіївці. Тепер кожен ранок мені доводилося пішки йти три кілометри до станції, а звідти добиратися в школу електричкою або "попутним" паровозом. Осінь тепер була для мене найстрашнішою порою року, тому що станції доводилося діставатися путівцем, що розкиснув. Вже після перших дощів накатана по м'якому чорнозему дорога ставала болотом. Проте бажання вчитися допомагало терпляче виносити усі труднощі.
Дончанином я став у 1962 році, закінчивши авдіївську восьмилітку. Дядько умовив мене вступити до будівельного технікуму. Тоді, в 60-і, професія будівельника була неймовірно популярною. Вимагали з нас відповідно. Веселого студентського життя "від сесії до сесії" ми не знали. Але все одно з 34 першокурсників дипломи будівельників отримали лише 18.
Жив я в гуртожитку. Чомусь саме наша студентська компанія в гуртожитку живо нагадала дружну учнівську сім'ю в чотирилітці. Ми не мали один від одного ніяких секретів і ділилися усім, що у нас було.
У багатьох чоловіків найяскравіші спогади юності - служба в армії. Про себе я цього, мабуть, сказати не можу. Служба як служба. Я потрапив в славетну "Десну" - школу молодших командирів танкових військ. Усіх, хто встиг до армії закінчити технікум, зібрали в особливу роту з прискореним навчанням. Потім наша рота брала участь в знаменитих навчаннях країн Варшавського договору, коли Радянський Союз задумав грандіозну військову "показуху", щоб налякати можливих супротивників своєю потужністю. Можливі супротивники дійсно злякалися, коли побачили, що у СРСР танків більше, ніж у всіх країн НАТО разом.
Ніколи не забуду військового параду після навчань - так багато танків відразу я до цього не бачив. І після теж. Більше нічим особливим служба не запам'яталася. Стрільби, навчання, кроси, марш-кидки.
Той, хто став дончанином, не перестане ним бути ніколи. Тому не дивно, що після служби мене знову потягнуло в Донецьк.
Влаштувався працювати на завод "Буддеталь" змінним майстром з виробництва великопанельних конструкцій. Тоді мені, колишньому комсоргові батальйону, наполегливо пропонували перейти на комсомольську роботу, але я відмовився - в технікумі я встиг полюбити професію будівельника, і ніким іншим бути вже не хотів.
До речі сказати, вірність професії - це у нас сімейне. Ще мій дід Іван, що пропрацював 46 років на залізниці, учив мене, що потрібно працювати, а не бігати з місця на місце. І я залишився будівельником.
Завод подарував мені не лише улюблену роботу. Тут я познайомився з дівчиною на ім’я Галина. Ми зустрічалися два роки - тоді стосунки між хлопцями та дівчатами були серйознішими та ґрунтовнішими, такий "випробувальний термін" вважався нормальним. Галина стала моєю дружиною, і ми досі разом.
Удвох нам довелося здолати немало труднощів. Невлаштованість побуту неминуча для молодої сім'ї, і нас це теж не обійшло. Москвичів, на думку Воланда, "зіпсувало квартирне питання". Нас - не зіпсувало, але неприємностей достачило більше, ніж достатньо. Перший час нам довелося тулитися по сімейних гуртожитках та зйомних квартирах. Тільки після того, як народився син, ми отримали "справжню" квартиру. Щоправда, зовсім крихітну.
І все одно ми були щасливі. Не дивлячись ні на що. Наше сімейне щастя - заслуга моєї дружини. Вона завжди мене розуміла як ніхто інший. Будь-яке місце, де нам доводилося жити, вона вміла зробити затишним і тихим. Незважаючи на усі побутові негаразди, моє життя тоді було щасливим. Уранці я з радістю йшов на улюблену роботу, а увечері повертався додому до коханої дружини.
Тоді я був вже головним інженером "Донецькжитлобуд
На початку 90-х мене запросили на роботу в Донецький міськвиконком. Спочатку я сприйняв цю пропозицію так само, як колись на заводі сприйняв пропозицію перейти на комсомольську роботу. Але потім все ж таки погодився.
27 листопада 1992 року я прийшов у міськвиконком на посаду заступника голови. Займався в основному питаннями будівництва та економіки.
Сказати, що час тоді був важкий - нічого не сказати. Молода українська держава, коли пройшла ейфорія новонабутої незалежності, серйозно замислилася про те, що тепер робити і куди йти. Люди були розгублені, вони нічого не розуміли в тому житті, яке кипіло навколо них. Зникла сама структура суспільства, в якому вони жили. Розірвалися і економічні зв'язки з колишніми радянськими республіками. Мабуть, що відбувалося тоді, можна описати одним містким грецьким словом - хаос. Влада у той час часто демонструвала щонайповнішу безпорадність.
Це був скрутний час і для мене особисто. Мені було шкода тих, хто втратив роботу, заробіток, звичний життєвий устрій. Відчуття провини мучило постійно. Я почував себе так, як ніби це особисто я повинен їм допомогти, але не можу. Проте я вирішив не піддаватися хандрі. Врешті-решт, в моєму житті залишилися дві головні цінності - сім'я і робота. І я продовжував працювати, розуміючи, що саме зараз не можна сидіти склавши руки і сподіватися, що все вирішиться само собою.
На щастя, у виконкомі тоді зібралася сильна команда. Усі ми були переконані в тому, що якщо ми не виправимо положення, то за нас цього ніхто не зробить. І ми це зробили - ситуація в місті стабілізувалася.
У 1994 році я перейшов до Донецької облдержадміністр
18 липня 1996 року стало "чорним днем" в моєму житті. Мене звільнили з облдержадміністр
Донбас завжди був гордим, сильним і незалежним регіоном. І я поплатився саме за ці людські якості. Це був час ще важчий, ніж перші роки роботи в Донецькому міськвиконкомі. Після звільнення я дізнався, що таке людська віроломність і дволичність. Знайомі, яких я зустрічав на вулиці, відверталися і переходили на інший бік вулиці, щоб не вітатися з опальним Лукьянченко. Зіткнувшись випадково ніс до носа, дивилися крізь мене і йшли далі. Я з упевненістю можу стверджувати, що тоді мене врятувала моя сім'я.
Але знайшлася людина, яка повірила в мене, - це був Віктор Федорович Янукович. Усупереч тиску безмірно впливового тоді Павла Лазаренко, він запропонував мені пост першого заступника генерального директора Адміністрації автомобільних доріг в Донецькій області. На цій посаді я пропрацював два роки.
Потім я перейшов до Донецької міської ради першим заступником Володимира Васильовича Рибака. Янукович і Рибак - це люди, завдяки яким я перестав бути ізгоєм в місті, що стало для мене рідним.
31 березня 2002 року я був обраний міським головою Донецька. Ще багато чого треба зробити, щоб виправдати довіру тих, хто обрав мене на цю посаду. Сьогоднішній Донецьк - це не те місто, яке ми застали в 1992 році. Сьогодні - це місто, яке залишилося гордим, незалежним. Сьогодні - це місто, яке, пройшовши через усі економічні та політичні кризи, упевнено стоїть на ногах.
Я щиро радий, що у благополуччя Донецька і я, нарівні з усіма мешканцями, зробив свій особистий внесок.
31 березня 2002 року я був обраний міським головою Донецька. Переді мною і моєю командою стояло нелегке завдання — не лише зберегти та зміцнити вже досягнуте нашими попередниками, але і далі розвивати наше місто. Адже бути міським головою такого мегаполісу як Донецьк одночасно почесно і відповідально. Головне завдання, яке ми перед собою поставили, можна висловити так: «Донецьк — місто без околиць». Іншими словами, життя простого дончанина в Петровському районі не повинне нічим відрізнятися від повсякденного життя мешканця Ворошиловського або Ленінського району.
Пріоритетними напрямами нашої діяльності стали розвиток комунального транспорту міста, благоустрій Донецька, а також капітальний ремонт основних магістралей міста. Не дивлячись на те, що багато обласних центрів України втратили свій комунальний транспорт, нам вдалося не лише його зберегти, але і зробити крок вперед. Ми поставили перед собою завдання планомірно оновлювати громадський транспорт, закуповувати нові, комфортабельні для городян автобуси, тролейбуси і трамваї. Результат цих дій видно, але нам є ще над чим працювати.
Зайнятися комунальним транспортом дозволив стабільний розвиток економіки міста. Дісталося мені і за благоустрій бульвару Пушкіна. Я розділяю критику дончан. Дуже боляче було дивитися, коли на бульварі викорчовували дерева, знищувався звичний вид бульвару. Але пройшов час, і бульвар перетворився. Тут було висаджено нові дерева, побудовано ігрові майданчики, з'явилися декоративні лавиці, фонтани. Бульвар помолодшав, а найголовніше, сподобався дончанам. Приємно, коли те, що ти робиш, знаходить підтримку у населення. Це був лише перший крок. Сьогодні в Донецьку є багато нових місць відпочинку, які вже встигли стати улюбленими серед мешканців міста. Це оновлений парк ім. Щербакова, парк кованих фігур, Музичний парк, сквер "Сокіл". Приводяться до ладу і місця відпочинку в районах. У Будьонівському районі ми реконструювали сквер біля кінотеатру "Гірник", в Ленінському районі - закінчуються роботи в парку Металургів, в Петровському - розпочата капітальна реконструкція районного парку.
Безумовно, виконані не усі поставлені завдання. Тому переді мною, як міським головою, і моєю командою стоїть ряд найважливіших для міста завдань. Займаючись лише своїми внутрішніми міськими справами, неможливо зробити Донецьк по-справжньому сильним, процвітаючим містом. Для цього необхідно, щоб наш Донецьк визнали в Європі, та і у всьому світі. Наше місто повинне стати не сировинним придатком європейських підприємств, а повноправним учасником європейських ділових стосунків. Про це я ніколи не забував. Під час офіційних візитів в зарубіжні країни, під час роботи Сесій Конгресу місцевої і регіональної влади Європи (з 2003 року я є членом української делегації в Конгресі) я представляв Донецьк як сильний промисловий, культурний, економічний центр не лише Донбасу, але і усієї України.
Під час своєї роботи в Конгресі я зрозумів, що нас не чекають у Європі з розпростертими обіймами. На мою думку, ми не повинні не оглядаючись поспішати до Європи. Поки економіка України не досягне єврорівня, ми не станемо повноправними партнерами Європейських держав. Я вважаю, що зараз найголовнішим для нас завданням є збільшення економічної потужності нашого міста. Не без гордості можу заявити, що з 1997 року в Донецьку не було істотних спадів виробництва. Донецьк займає провідне місце по темпах розвитку серед міст-мільйонникі
Багато дончан критикували і продовжують критикувати мене за капітальний ремонт основних магістралей міста, що проводиться. Безумовно, проведення ремонтних робіт дорожнього покриття завжди спричиняє певні незручності. Але це треба було зробити, і ми зробили - повністю реконструйовано та упорядковано проїжджу і пішохідну частини проспекту Ілліча, побудовано новий шляхопровід «Мотель», які дозволили збільшити пропускну спроможність східної частини міста, закінчено реконструкцію Ленінського проспекту.
Коли сьогодні Донецьк відвідують іноземні гості, то практично завжди вони відмічають хороший стан доріг міста. Я не хочу сказати, що усі магістралі міста Донецька знаходяться в ідеальному стані, але нам вдалося поліпшити їх покриття, і місту є чим гордитися. Новим поштовхом у розвитку міста стало проведення фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року в Україні і Польщі, і наше місто успішно прийняло учасників таких масштабних змагань. Ці змагання дали нам шанс заявити про себе в Європі, показати на що здатний Донецьк і дончане. Упевнений, що перед нами з'явилися великі перспективи і ми не повинні втратити свій шанс.
Сьогодні перед Донецьком відкриваються нові горизонти, які принесуть користь городянам, Україні, усім партнерам, інвесторам, тим, хто полюбив це місто, що відповідає взаємністю.
Я щиро радий, що у благополуччя Донецька я, нарівні з усіма мешканцями, зміг зробити свій особистий внесок. Тепер наше завдання примножити наші досягнення і зробити Донецьк ще красивішим.
О.О. Лукьянченко
Версія для друку